Наше пробудження
Слава нації! Слава Україні! Героям слава!
Україна - понад усе!
Це було, немов пробудження із затяжного сну. Це була наша Революція гідності.
Це була наша війна: за мир, свободу, демократію – наша відчайдушна боротьба за
краще життя. Наш Майдан.
Майдан від якого знову забилось серце України - з кожним новим ударом все
сильніше, все дужче. І це серцебиття уже нікому не приглушити. Бо Україна змінилась
назавжди - усі ми змінились і усі злилися воєдино у цьому серцебитті, яке
відтепер не зупинити!
Це історія про
дійсно сильний духом народ. Народ із твердою волею, великим добрим серцем і
запальною вдачею. Народ, на долю якого випало немало гірких і болючих
несправедливостей, випробувань і бід, сліз і розпачу. По нашій землі століттями
лилась кров, полеглих за свободу для своєї неньки-України героїв-патріотів. Але
хто б міг подумати що у 21-ому столітті, в часи коли нарешті ми отримали цю так звану «незалежність»,
ріки крові українських героїв-патріотів потечуть знову?
Чому доля до нас
така неласкава? Чому страждали наші предки, діди батьки, страждаємо ми? Хтось
скаже: аби загартувати дух, укріпити волю, більше цінувати те щастя й свободу,
що як нагорода за стійкість і терпимість буде послана нам колись? Можливо,
скажу я вам. Але навіть, дивлячись у світле і прекрасне майбутнє, де Україна нарешті
буде посміхатись від всієї душі, і сміятись на повні груди, все одно,
озираючись, назад у минуле: на ті страждання, що вона пережила, - стає
нестерпно важко і гірко. Так завжди буде на душі і, згадуючи зиму 2014-го.
Зиму, яка справді змінила нас назавжди.
До цього до
майдану ми були, немов у комі: просто всмоктували, що нам дають. Просто щоразу
опускали голову і руки на безчинства, що чинилися повсюдно. Просто підставляли
другу щоку, коли нам давали ляпаса і не вставли з колін, коли нас били. Але
тоді – в кінці листопада – ми піднялись. Ми піднялись, бо далі так уже не можна
було жити, закриваючи очі на ту несправедливість: на бідність, приниження нашої
гідності, обмеження наших прав і відкрите гноблення простого українського люду
зажерливими владними хробаками. Піднялись, бо терпіти безжальне побиття своїх
братів і сестер звірюками беркутом – це уже занадто. Піднялись усі: батьки і
діти, державники і бізнесмени, студенти
і пенсіонери, українці і навіть
громадяни інших держав, що боліли за Україну. І стали на стежку боротьби, яка
потім, на жаль, виявилась кривавою.
Боротьби, повної
моторошних моментів, болі, сліз, у якій було стільки несправедливості, хамства
жорстокості до народу, що згадувати страшно. Вороги – бандитська влада ішла на
все: спускала на мирних людей своїх бездушних собак, тисячі бійців тої самої
крові, які тільки чекали наказу, аби напасти. Спочатку вони підло нападали
вночі, безжально били уже лежачих, викрадали і замордовували десятки
активістів, а потім штурмували уже й при світлі дня, убиваючи перших жертв
ударами і кулями. Не забуваймо і про «ті тушок», яких ретельно звозили до Києва,
озброюючи усім можливим для вчинення провокацій і побиття майданівців. І про ту
пропаганду, що велася провладними ЗМІ, головними фігурантами якої, були
проплачені владою українці або бюджетники, яких змушували їхати на провладні
мітинги. На руках усіх, хто тоді не зміг сказати ні братовбивству, наклепу,
взятці, яку дали зверху – на їх руках теж кров наших героїв.
Але попри усе народ
показав неймовірну згуртованість, небайдужість, підтримку один одного і
витримку. Тому скажу словами пісні: «нехай наші вороги від своєї немочі плачуть».
Українці, хоробрі, безстрашні, відчайдушні, стояли і день, і ніч. Чоловіки,
хлопці, навіть дідусі непроламною стіною стояли на смерть під час штурмів,
жінки ж допомагали, чим могли. Продукти, речі передавались з усіх куточків
України. Чого варта лише картина довжелезних рядів людей, по яких передавалось
усе, що горить, для непідпускання Беркуту під час одного з штурмів. Чого лише варте оте
спогляданні незламності духу українців, коли, попри усілякі залякування владою,
тисячі львів’ян, тернопільчан, рівненчан – безліч людей з різних регіонів
лилася потоками на Майдан. Туди, звідки ніхто тоді не знав, чи повернеться.
Чого варті одні ті години, коли горів Будинок Профспілок, але люди рятували не
лише своїх, але й беркутівців, які його ж і підпалили. Чи найтяжчий для нас
зараз спомин – 20 лютого – день, коли всього кілька десятків беззбройних хлопців
у касках і з щитами(які не могли захистити) заманили у пастку – на мушку
снайперів. Але, навіть бачачи, як приносять все нові й нові тіла, тих, хто
буквально кілька хвилин тому був поруч – все одно майданівці бігли туди, аби
забрати поранених, аби виконати найвищу справу для Батьківщини, для нас. Бігли,
не боячись розпрощатись з життям.
Згадуючи такі
моменти – наповнюєшся всеохоплюючою гордістю за свій народ, за націю, яку
дійсно не подолати, якою б підлістю і варварством, безжальністю до всього
живого не володіли наші вороги.
Ця зима лишила
глибоку рану у нашій пам’яті,
у наших душах. Страшно було дивитись на усе це по ТБ. Ще страшніше було там.
Вибухи шумових гранат, чорний дим палаючих шин, жахаючі полум’я, що виникають то тут, то там. Сліди
крові на асфальті, брудна блакитно-жовта стрічечка, яка колись гордо висіла у
когось на грудях, а тепер валяється одиноко на землі. Ридання крики молитви. Уся
та пекельна атмосфера і сіре небо, в
якому змішано все: і запах смерті, і водночас небачена сміливість, і розпач, і
невмируща надія на перемогу, і чорна смута, і простодушний оптимізм, і віра в
краще. У кожного там була своя історія, своя правда і свої мотиви, але всі вони
злились в одне велике ціле на Майдані. Витворивши нову історію – нову країну,
нову генерацію українців – вільних серцем, небайдужих, які тепер не дозволять
витирати об них ноги, які більше не стануть на коліна.
Жаль, що ціною
такої перемоги стала жертва стількох українців - Небесна Сотня. Один з батьків
загиблого героя сказав: «Син просив говорити, коли небезпека, «небо падає»… На
нього небо впало». Небо забрало багатьох: і старих, і молодих, і чоловіків, і
жінок, і українців, і не тільки. Забрало і лишило нам бездонну прірву жалю, болю, скорботи
за тих героїв, що полягли. І ця прірва не зникне ніколи. Але ми, ті хто
пережили це, відтепер маємо зробити усе можливе, аби не дати так ще раз небу
впасти на нас. Зробити усе, щоб не повторилось тих жахіть і знущань над нами.
Щоб наші вороги і справді «плакали від немочі своєї». Це має зробити кожен: я, ти,
ми.
Нам не можна
більше спати, адже на нас, як співається в пісні «дивляться з темних небес
загиблі поети герої, всі ті, хто поклали життя за спасіння Твоє»! За наше
спасіння. Тому цього шансу, цього дарунку, цієї вибореної перемоги не можемо
загубити, ми просто не маємо такого права! Тому молімося за майбутнє України, омите
сльозами матерів, увінчане мріями наших Героїв, викарбуване титанічною працею і
стійкістю нашого народу! Борімося за нього, і нехай на руїнах безкрайого горя й
нещастя розквітне нова Україна: сильна, прекрасна і вільна!
Аннмарі/Anny 13.05.14
